Батьки і діти. Справжні стосунки

Батьки і діти. Справжні стосунки, Протоиерей Алексий Уминский, Амвон

Дитина як продовження життя в шлюбі

Одна справа – сім’ї нехристиянські, в яких бажання пожити для себе і спланувати народження дитини в зручний момент свого життя, – вже речі, що не підлягають обговоренню.

Це стало майже нормою, коли родичі настро­ю­ють: «Куди це ви з дитиною? Навіщо вам це потрібно? Почекайте, поки закінчите інститут, знайдіть хорошу роботу, у вас і жити ніде». І ось в християнських сучасних сі­м’ях, раптом, несподівано, відбувається те ж саме.

З одного боку, молоде подружжя освячує свій шлюб Таїнством вінчання, намагається створити сім’ю як малу церкву, а, з іншого боку, установки сімейного життя у них абсолютно світські, секулярні, відокремлені від церковної свідомості. За­мість довіри Богові – планування сім’ї.

Адже в даній ситуації дитина є якимось зручним для батьків створінням, яке їм належить. «Коли хочу, тоді і народжу. У слушний для мене час зроблю її зручною для мене». З цього, напевно, і починається основа проблематики – що хочуть батьки від дітей.

Дитина, як втілення надій та сподівань батьків

Взагалі, знак цього часу – успішність, настроєність на успіх. Ця успішність і не дозволяє батькам думати про дитину  як про природне продовження сім’ї. Вони планують дитину на якийсь віддалений час, тому що вона нібито може перешкодити успішності.

І ось успішні батьки, зокрема, і християни, народжують дитину. Для православних батьків одна з складових успіху – церковне життя. Батьки, які самі не виховувалися в православ’ї, які не мають досвіду духовної спадкоємності  – сімейної, церковної, які прочитали повчальні християнські книги, починають відтворювати прочитане як експеримент над власними дітьми. І на що це перетворюється?

Може вийти так, що батьки хочуть побачити від дітей добре розіграний спектакль. Або вони вимагають від дітей того, чим самі ніколи не володіли. Наприклад, щоб діти правильно поводилися в храмі, щоб вони вміли молитися,  щоб вони постилися, не грішили і від серця каялися. Щоб батьки дивилися на своїх дітей і переповнювалися розчуленням, щоб сльози радості текли по їх батьківських щоках – «Ах, які у нас діти!» А до них підходили б прихожани і говорили: «У вас діти – ангели!»

Головним батьківським відчуттям стає батьківська пихатість. І коли дитина починає робити щось не так і не те, що заплановане батьками, вони починають реагувати на неї дуже жорстко. Вони не розуміють, чому дитина так поводиться, адже вони ж весь час їй кажуть, як потрібно поводитися правильно.

Тобто вони дають дитині установку, а вона її не виконує. І тоді може відбутися непоправне – ці установки батьківську любов можуть повністю звести нанівець.

Буває так, що батьки намагаються сумістити прагнення до успішності з церковним життям. Щоб дитина виросла православною, спершу вони шукають православну няню. Потім вони шукають православну школу. І думають, що можна викласти дитині православ’я як один з предметів.

У батьків немає часу займатися своєю дитиною. Але при цьому дитина теж має бути успішною. Батьки шукають не просто православну школу, а дуже хорошу православну школу. Вони з’ясують, чи є акредитація, які успіхи під час вступу до вузів, що за діти там навчаються, чи є там діти відомих людей або відомих священиків, – все це їм дуже важливо для престижу.

Діти потрапляють в православну школу, причому у батьків немає можливості разом з дітьми молитися, читати Євангеліє, разом причащатися. Вони пам’ятають про це, без жодного сумніву, православні батьки хочуть, щоб все було добре.

Але все-таки головне для них – успішність. І вони вважають чомусь, що православна школа повинна заповнити те, що їм не вистачає в їх сімейному житті, то, чому вони самі не можуть навчити. А віра не може бути передана по-іншому, як тільки від батьків до своєї дитини. Вірі не можна навчити в православній гімназії.

І виходить, що така дитина в православній гімназії виглядає дуже-дуже дивно. Вона починає поводитися там зовсім інакше. Батьки надарували такій дитині найкрутіші мобільники, у неї хороший комп’ютер, вона влітку відпочиває на престижних мор­ських курортах, вона скрізь буває, у неї усе є. І дитина цими речами починає хвалитися перед своїми однокласниками.

І не тому, що вона погана. Тому що всі ці мобільники, комп’ютери, вся ця модна і крута оболонка життя – це компенсація батьків дитині за те, що вони з нею не проводять час, вони з нею не бувають разом. І дитина дуже добре розуміє, що це – певний еквівалент любові. А любові-то самої немає. Дитина починає користуватися цим, міркуючи приблизно так -  якщо нічого іншого немає, то давайте мені хоч би подарунки.

І потім дитині потрібно довести перед іншими дітьми, що батьки її люблять. І тоді вона починає чіплятись до інших дітей, показувати, що у неї все є, що вона не така, як інші. І це викликає неприязне ставлення і в дітей, і в учителів теж. Мовляв, як же так? У православній гімназії так не належить. А дитина  просто заручник батьківської пихатості.

І тоді батьки винаходять всі­лякі способи, як  бути успішним не в зовнішньому, а в духовному. Вони починають свою дитину вбудовувати в якийсь трафарет, який вони змалювали з якоїсь ікони або з житія святих. Вони беруть житіє святого, якого-небудь преподобного, де написано, що в дитинстві святий в ігри не грав, дітей сторонився, в тиші на колінцях в хліву молився, цукерок не їв, а, навпаки, строго постився, обв’язуючи себе ланцюгами.

От як потрібно робити святих! От як потрібно виховувати наших дітей. І з найранішого дитинства батьки починають морити дітей строгими постами, навантажувати їх молитовними правилами,  водити дитину на довгі служби, навчати її тільки в православній гімназії, хоча не факт, що там дитині буде добре.

Забороняти дитині гратися з дітьми не з православних сімей, строго обмежувати її дружбу. Батьки хочуть бачити свою дитину благочестивою і не заплямованою нечистотою світу цього. Чим це закінчиться? А це закінчується тим, що в старшому віці в дитини з’являються погані звички.

Тому що все, що вкладене в дитину, – все несправжнє, все фальшиве, надумане, неприродне. І в якусь мить, коли дитина стає дорослою, вона розуміє, що все це неправильно, що за цим не має любові, що це не заради Бога робилося, а заради тієї ж батьківської пихатості. Дитина починає бути супротивником церкви. І потім знайти шлях до Бога такій людині буває вкрай важко.

А що діти хочуть від батьків?

Насправді, діти інакше дивляться на батьків. Діти від батьків взагалі нічого не хочуть, окрім турботи і любові. Вони не хочуть бачити батьків святими, генералами, олігархами, топ-моделями, космонавтами, великими піаністами.

Дитина на батьків ніколи не дивиться такими очима. Дитина тільки, коли стає дорослим, починає пред’являти претензії, тому що вона виявляється обкраденою – вона не уміє заводити стосунки, не уміє приймати рішення, не уміє любити, прощати. Вона виявляється не тим, ким би могла стати. Вона жила в установках не любові, а прагматики та ідеології.

У дітей на батьків інший погляд. І це неспівпадання – найстрашніше, що відбувається в сімейних стосунках в поняттях виховання. Було б добре, якби погляд був загальний, всі один на одного дивилися б  рівними очима.

На ранньому етапі діти від батьків хочуть тільки одного – щоб вони були. Були як батьки. Не ті, хто годують, купують речі, тобто виконують батьківські обов’язки, а саме були батьками. І часто діти в ранньому віці можуть це не отримати. Хоча батькам здається, що вони роблять все, що необхідне дітям для життя.

А дітям потрібне тільки одне -  серцеве тепло, увага, коли їх слухають, коли їх намагаються розгледіти. Не відволікаючись на секунду від телефону: «Ну, що тобі треба?», не між серіалами або газетами, не між телефонними розмовами, а коли до дітей прикована вся увага.

Причому неважливо, що у цю мить діти щось просять, або говорять нісенітницю, або просять відповісти на абсолютно банальне запитання, – діти весь час вимагають від батьків уваги. Коли діти плачуть, коли ставлять безглузді запитання, які батьків дратують, затівають бійку з братами-сестрами, – діти просять тільки батьківської уваги.

У цей період діти не розуміють, успішні їх батьки чи ні, велика у них зарплата або маленька, є у них проблема з кар’єрним зростанням чи ні, який у них годинник на руці, є у них машина чи ні. А батьків хвилюють саме ці питання. А якби батьків це не хвилювало, а хвилювали саме діти, то все б і склалося.

Потім настає інший етап, коли діти дорослішають, і їм дуже важливо бачити в батьках приклад. Це не означає, що прикладом батьки стають для дітей у віці 10-14 років. Починаючи з 4 років, діти дивляться на батьків, як на приклад стосунків зі світом.

Як батьки ставляться один до одного,  як батьки ставляться до інших людей, як батьки поводяться в метро, в магазинах, театрі, як батьки поводяться в церкві?  Як відповідають на грубість, як відповідають на добро, як вони реагують на жебрака або бомжа, який сів поряд з ними?

На масу інших речей діти дивляться, звичайно, не спеціально, не стежать за батьками. В цей час відбувається повне пізнавання батьків як людей – яким чином вони проявляють себе на цьому світі як люди.  Спочатку діти ні про що не питають, а потім на якомусь етапі починають ставити запитання.

Тому що наступний етап – порівняння. Діти починають порівнювати свій досвід з тим, чому їх батьки навчають. Батьки навчають – що таке добре і що таке погано, по яких критеріях потрібно вибирати собі друзів і так далі. І діти починають ставити запитання «А чому?» Тому що цілком може бути дивна роздвоєність – між своїм життєвим досвідом і тим, чому їх навчать. І тоді діти хочуть від батьків правди.

Наступним етапом діти дивляться на чесність, на щирість батьків, на їх реакцію на те, що відбувається в світі, чи немає тут фальсифікації і підміни. З цього всього і складається виховання.

На різних етапах свого формування діти хочуть від своїх батьків різного. Здавалося б, різного, але завжди одного і того ж – вони хочуть справжніх стосунків, щоб батьки були з дітьми справжніми. І більше нічого.

Покликання

Дитина з ранніх років починає бути заручником батьківських амбіцій. Батьки хочуть, щоб дитина жила і розвивалася відповідно до їх мрій. Хтось хоче, щоб його дитина була великим піаністом, хтось – великим програмістом, великим економістом, ким-небудь, але обов’язково великим. І страшне батьківське розчарування, коли дитина нездібна до цього. Тому що вона зовсім інша.

А покликання – це коли хтось когось кличе, закликає. І замість того, щоб почути Бога, як Він кличе за ім’ям твою дитину, батьки повертають дитину тільки в свою сторону, відгортають її від Бога, і з ранніх років формують її як трафарет самих себе.

Діти і батьки, хоч і бувають зовні схожі, але за типом особи вони можуть бути абсолютно різними. І батьків це страшно травмує. «Як же так? Ти – слабак!»  Хоча він  – не слабак, просто він бачить світ іншими очима і переживає по-іншому. «Ти – нерозумний», – говорять батьки  маленькій людині, яка  в голові своїй мислить іншими категоріями, часто набагато багатшими, ніж мислять її батьки.

Але вони не хочуть прийняти її такою, якою вона вийшла в співтворчості з Богом. Вони хочуть її бачити -  як їхнє продовження, що належить їм. Це ще одна травма, яку батьки, нібито з відчуття любові, наносять своїй дитині, абсолютно не помічаючи і навіть не замислюючись про те, що дитина їм до кінця не належить.

Дорогі батьки! Ваша дитина – не ваша дитина. Вона ваша на стільки, на скільки ви від­пові­даєте за неї перед Богом. І, взагалі, подивіться на неї іншими очима. Побачте в ній Бога. Побачте якою вона є, яким чином вона реагує на світ, що їй подобається, а що ні, на що вона здатна, а що поза її здібностями?

Батьки щось хочуть від дитини, а що від неї Бог хоче? Головне питання батьківської педагогіки: якою хоче Бог бачити мою дитину? І на це питання батьки повинні постійно шукати від­повідь. І до цього питання наближатися. Тоді людина не помилиться, а якщо і помилиться, то несильно.

Тоді в сім’ї буде завжди присутня наповненість, тому що присутність Божа там, де «двоє або троє в ім’я Моє». А тут виходить – «двоє або троє в ім’я своє. Я хочу дитину для себе…» Тоді все, для Бога місця немає. І це дуже сумно.

Протоієрей Олексій Уминський

Повний зміст статті – “Православие и мир

Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №10

  1. Клуб багатодітних. Сама покинута людина в сім’ї Як виховувати дітей у великій сім’ї? Як виростити їх цікавими та різносторонніми особами? І найголовніше - як...
  2. Стосунки до шлюбу Православних молодих людей, особливо дівчат, що думають про створення сім’ї, досить часто хвилює питання...
  3. Подружній обов’язок за розкладом? Не секрет, що в багатьох молодих родинах питання про розподіл обов’язків стоїть досить гостро....
  4. Чого діти повинні навчитися в сім’ї? Спочатку назвемо загальне і найважливіше. Сім’я повинна забезпечити дітям радісне, щасливе дитинство, а найголовніше...
  5. Сім’я як система взаємин Людина живе у різних системах (наприклад, в соціальній, політичній, філософській системі та інших), залежить...
  6. Похвала псує? Середовище формує – відомий вираз, чи не так? Так, це так, дитину формує середовище,...
  7. Якщо не вистачає часу на дітей Про те, що виходить, якщо в батьків на дітей немає ні часу, ні сил,...
  8. Як виховувати хлопчиків? Яким має бути справжній чоловік? Як виростити хлопчика таким? Порадами ділиться психолог і педагог...

Сподобалося?




А «ВКонтакті» чекають Вашого коментаря: